Пролог
Частина 1. Гріхи богів
Мене, мене, текел, перес (арам.)
Обчислено, обчислено, зважено та розділено
Пролог
Неферрен зупинилася вперше відтоді, як втекла з палацу.
Пустеля здавалася неосяжним морем, що проковтнуло
далекий горизонт. Від заходу до сходу, на півночі й
на півдні — усюди панувала Дешрет.
Царівна озирнулася й глянула вниз. Пилове куриво
щільно стелилося під кам'янистими пагорбами.
Крізь сичання вітру до неї долітали крики вершників: «Ялла, Ялла!», багатоголосі прокльони, уривки фраз, гупання ратиць, свист батога, іржання коней, брязкіт метала.
Гончаки Ханіфа, що переслідували її від самого Тжену, стрімко наближалися.
«Дайте нам спокій, кляті діти Апепа!»
Притиснувши брудний згорток до грудей, Неферрен кинулася вниз крутим схилом.
Кожен крок обпікав босі ноги, шкіра на ступнях стерлася до крові.
Очі сльозилися так, що вона не бачила шлях, та й краєвид Дешрет — зловісно одноманітний.
Пісок був скрізь у носі, в роті, в легенях. Неферрен насилу дихала. Кожен ковток пустельного повітря обпікав груди наче вогнем.
Дошкульний вітер, що вдень й вночі ширяв над мертвими землями, гнав з півдня страшні пилові хмари.
Вона зайшла в Дешрет в розпал бурі, коли всякий звір ховається у норі.
«Сшшу!» — невдоволено шипів вітер, попереджаючи Неферрен про наближення смерті.
Тільки божевільний кине виклик Руах Кадім. Тільки проклятий шукатиме прихистку під його кривавими канчуками.
Неферрен не була ані проклятою, ані божевільною. Тікаючи в пустелю, вона знала, що до світання помре ...
Чорне, як у Великої Нут, зараз посивіле від піску волосся билося за плечима по вузькій, кістлявій, як у дитини спині. Напівпрозорий льон боляче хльоскав стегна, плутався в ногах.
Неферрен знову і знову спотикалася, падала на побиті коліна, але хитаючись, підхоплювалася й тікала далі.
Бажання сильніше за біль та страх, сильніше за жагу до життя — вело її все ближче й ближче до межі, за якою чекав Дуат.
Палацова одежина, перетворилася на лахміття й не рятувала ані від вітру, ані від завислого у зеніті сонця. Лють Ра століттями обертала Дешрет на безплідну пустку.
Жага, спека, страх, втома — заважали зосередитися. Неферрен потроху починала марити. Їй щоразу ввижалися мама, двоюрідна сестра, Ерра… Усі, кого вона любила й втратила. Усі, хто зрадив та зрікся — зявлялися та зникали посеред схилів пустельного царства.
Ніколи вона не відчувала себе так далеко від Небес.
Яка ж вона направду жалюгідна. З численних ран, залишених Ханіфом на її спині, плечах, стегнах і боках, сочилася кров, червона, що у смертних.
Верховний жрець провів їй обряд «очищення» з особливою старанністю, не лишивши жодних сумнівів.
Смертна — ось ким вона є. Що б там не казали жерці, батько й брат, Неферрен цілком збагнула свою смертність, повірила в неї — прийняла неминуче ...
«Не бійся, улюблене дитя Менеса. Твоя жертва не буде марною! Радій, мізерна, бо дарована тобі велика милість! Наш пан обрав тебе. Коли кривавий місяць стане над Кемет — ти зійдеш у Дуат і станеш його дружиною!» — голос Ханіфа гримів у важкій голові, страшні слова віддавали болем у потилиці.
Верховний жрець дав зрозуміти, що невдовзі її вб'ють. Однак Неферрен це не влаштовувало.
Ерра колись розповідав їй про особливе, таємне місце в самому серці Дешрет. Він називав його Храмом тисячоліть, останнім притулком заблудлої душі, Брамою небес...
Тікаючи з палацу, Неферрен сподівалася знайти це таємне місце.
«О Владико Ра, Великий, допоможи мені!»
Наче у відповідь на її поклик, із тла бурі встали колони. Кам'яні пальці сплячого велетня, що тримали небосхил, червоний і каламутний від піску.
Хевет-нетжер — Домівка бога.
Давній храм, заввишки у два палаци, розтягнувся із заходу на схід, перекресливши обрій.
Масивні стіни з чорного каменю, виблискували мов обсидіан, потужний портал головної брами, високі арки та нескінченні ряди кам'яного лісу, помережані чарівними знаками й таємними словами.
Неферрен зупинилася, втупивши очі на диво, роззявила рота. Як же це її предки спромоглися загубити й забути отакого велета? Неймовірно!
Чи може храм був творінням прадавніх зодчих, гігантів, що поставили його ще до Великої води?
Сірий згорток на її руках закрутився, обурено засопів, забив ніжками й рученятами.
Отямившись, Неферрен, дужче притулила його до плеча.
— Тихо, тихо, мій Хару... Матінка з тобою, — зашепотіла вона.
Обережним кроком царівна пішла до брами, дрібна галька вистрибувала з-під пальців ніг, стрімко скочувалася донизу. Один хибний крок — і вона так само полетить у прірву, наче камінчик.
Храм наближався, поволі зростав до неба й розтягувався в ширину. Здавалося, що він от-от поглине весь світ, стане його центром, наче Бенбенет — первісний пагорб.
Якому з нетжеру їй слід було молитися, кому належав такий чудовий храм? Чи справді його господар Акер — лев Дуату, зрячий минуле і прийдешнє Землі й Небес?
Верховний жрець Ханіф співав у славу Ша, навчав їх з братом молиться небожителю й виконувати важливі обряди.
Ерра говорив, що Ша — один із сотень нетжеру, і що він зробив багато зла людям.
«У Акхет Асар народився. У Перет в Дуат спустився. А в Шему — царем відродився!» — співали дитячі голоси.
Неферрен перенеслася із задушливої пустелі на берег Чорної ріки. Сонце більше не пекло голову, а ніжно гріло маківку. Вітерець, що пах солодкою тростиною, грав у вогкому волоссі. Намистини води блищали на шкірі.
Вона щойно вийшла з річки й ще не встигла обсохнути.
Семеро дітлахів, хто в пов'язках на стегнах, а хто й без того, сиділи тісним колом, ховаючись в очереті від дорослих. Шестеро співали пісеньку, а вона — дівчинка в білій сукні — жриця, склала долоньки в кухлик й швидко копала ямку між колін.
Чорна земля липла до пальців, забивалася під нігті, грудочками скрапувала на тонкий льон.
«Ти батько й мати всіх людей, твоїм диханням ми живі, твоє тіло дає нам їжу»
Коли в ямку просунувся кулак, жриця підняла дерев'яного чоловічка — фігурка бога, вирізана дитячою рукою, напхана піском й зернами ячменя — обережно вклала її, наче дитятко у ліжко, а тоді хутко засипала землею.
«Їжте-їжте його тіло, пийте-пийте кров золоту!»
Діти засміялися, заплескали в долоні. Лишилося загадати бажання, по одному — на кожного. А коли чоловічок проросте — загадане неодмінно здійсниться.
«Акхет, Перет, Шему — виконай вбитий, волю мою!»
Хто навчив їх тої пісеньки? Якби Ханіф довідайся, що діти учинили на берегу Ріки — точно оскаженів би, наче той кнур!
Неферрен підняла руки, пальці все ще були вологі й клейкі від бруду, в ніс вдарив запах води й папірусу.
Знову їй ввижається. Царівна заплющила очі, струсила головою, аби звільнитися від марення.
Вона стояла перед храмом: не помітила, як зійшла. Крок за кроком — і от вона перетнула кам'яну браму, а буревій несподівано вщух. Сичання вітру стихло, а розпечений пісок, що різав шкіру і забивав горло — раптово зник.
Неферрен озирнулася, позаду вихрилися червоні, немов би просякнуті її кров'ю і болем, піщані клуби. Буревій залишився за брамою, а всередині храму царював спокій, тиша й прохолода. Ось чудо — справжній доказ святості Хевет-нетжер.
— Слава тобі, Єдиний — володар Вічності ... — Насилу прошепотіла Неферрен, як навчав Ерра, затинаючись від кашлю.
Не вагаючись, царівна помчала широкими кам'яними залами, повз стрункі ряди круглих і багатогранних колон, чиї капітелі були заховані в тіні високо над головою.
— Врятуйте, благаю… — прошепотіла Неферрен, насилу рухаючи шорстким язиком, закашляла, плюючись червоним піском. Губи потріскалися, злиплися від запеченої крові.
У тисячний раз вона молила небеса, всіх богів й духів, яким вклонялися її предки.
«О, милостива Нейт, захисти моє дитя від бід, укрий від гніву верховного жерця! .. Благаю тебе, Велика мати, порятуй його ...»
Неферрен знала, що їй забракне сили захистити первістка від гніву Ханіфа та кари Аха. Брат ніколи їй не пробачить.
Мерщій, треба знайти святилище — спеціальну кімнатку, заховану десь в нетрях Дому бога.
З дитинства вона відвідувала головний храм Тжену, і брала участь в нескінчених церемоніях нового храму в Інбу-хедж. Навіть якщо цей храм направду звели гіганти — схема будівлі лишилася знайомою.
Заглиблюючись в сутінки нескінченних коридорів, Неферрен відчувала гнівні й осудливі погляди нетжеру — богів і богинь, що, стежили за нею, з масивних різнобарвних колон, з покритих малюнками кам'яних стін.
Зусібіч спрямовані на неї задумливі погляди золотих очей.
«Ви засуджуєте мене, прадавні... О, молю вас, владики, не судіть свою доньку — даруйте їй прощення! Бо ж не відала Неферрен, що чинить зло. Та справи й думки її не були чорні. Можливо, на останньому суді моє Аб, моє серце, виявиться легшим за пір'їнку великої й справедливої Маат? І тоді Владика Дуат дарує мені милість... »
Важко дихаючи, Неферрен летіла, немов ластівка до гнізда. Ноги її ледь торкались великих відполірованих плит, лишаючи на кам'яній долівці вологі, червоні сліди.
Нарешті з напівтемряви постали двері, Згори донизу вкриті розписами. Двері — з чистого золота.
— Хвала Єдиному, ми врятовані ... — Неферрен пришвидшила крок, та майже одразу спинилась.
Золоті двері були зачинені.
У розпачі Неферрен кілька разів вдарила її плечем — та марно. Двері байдуже переливалася й мерехтіла в слабкому світлі. Вони щільно тулилися до масивного порталу й здавалися частиною стіни.
— Тільки не це! Не це!
Крик повний жаху і болю відлунням промчав під темним склепінням. Здригаючись, царівна впала на коліна.
Невже все скінчиться тут?.. Незабаром убивці наслані Ханіфом пройдуть у браму, знайдуть її за слідами й цей давній, забутий усіма богами храм — перетвориться на їх з сином усипальницю.
Жах охопив Неферрен. Серце вколов біль: гостріший за лезо хапеша, болючіший від побоїв Ханіфа. Вона схилила голову і втретє в житті заплакала.
Перший раз вона плакала над тілом матері ...
— Ерра, де ж ти? Ти обіцяв прийти! Обіцяв урятувати нас!.. О, чому ти не тут, мій любий? Чому покинув мене?
Сили швидко полишали її побите, зранене й ослабле тіло. Немов би хтось проштрикнув груди царівни й тепер вся воля і залишки життєвої сили, з плюскотом виливалися назовні, наче річковий потік з дірки у греблі.
Неферрен не могла більше тікати. Та й куди їй було податися? Навіть владики Пунта і Кіша не захистять її від помсти Несу-біті.
В мертвому мерехтінні золотих дверей, в примарному мовчанні забутого храму, царівна Неферрен була немов би тінь. Немов шу від колишньої гордої й прекрасної володарки Кемет і Дешрет, Доньки Об'єднаних земель благодатної Долини.
А що за ганебна смерть її очікує... Бути зарізаною тут, у святому місці, перед дверима нетжеру, немов якась жертовна тварина на втіху невідомого божества.
Неферрен ще дихала і серце часто гупало в грудях, але думками вона вже перетнула межу Дуат. Царівна увійшла в зал Двох Істин і постала перед радою 42. Нетжеру зчинили суд над її душами, а вона з немовлям на руках, очікувала на їх вирок.
Багатоголосе відлуння, подібно до бурливих вод Чорної річки прокотилося пустими коридорами й долетіло до царівни.
…
Що вона робить? Зараз не час скиглити. Неферрен вскочила на ноги, підлетіла до дверей.
Як добре, що, тікаючи з Тжені, вона прихопила з собою Око.
Притуливши немовляти до грудей правою рукою, лівою — царівна простягнула амулет до знаків.
Важкий, гарячий, на довгому золотому ланцюжку, він пульсував в слабкому ритмі, наче жива плоть, наче вона тримала чиєсь серце у руці.
Око обурено спалахнуло вогненно-червоним — і погасло.
Навіть реліквія матінки виявилася безсилою перед закляттям великого Акера.
Ніхто не зайде у святилище нетжеру не знаючи заклинання. А може то її хаку — її магічна сила вичерпалася? Виплеснулась під час ритуалу, наче вода з розбитого глечика.
Ханіф бив не тільки її смертне тіло, страшні рани лишилися в душі, глибокі та магічні рани. Хаку, що лишалося не достатньо для виклику богів ...
Здичавілим поглядом Неферрен оглянула плиту, зверху до низу вкриту дивними закарлючками. Та не могла схопити суть закляття, що лежало у механізмі затвора.
Неферрен зашепотіла слова з золотих рядків. Хрипкі, невиразні звуки, виривалися з губ. Серце часто калатало в горлі, десь під підборіддям, а кров сичала у вухах.
Невже це мова Сенгір? У косих і горизонтальних рисочках насилу вгадувалися символи народів двох рік.
Брат колись розповідав про великі міста на заході, про дивовижні кораблі довші за батьківську барку, про східчасті храми, що вставали до самих небес, про усипальні втричі більше пер-джет предків, про ворота й стіни з блакитної цегли.
Брат казав, що у Сенгір правили живі боги, такі як нетжеру, і що вони жили століттями, і століттями творили ту безсмертну красу. То був древній і мудрий народ. Як шкода, що за цього вона не побачить їх дивовижний край ...
Язик Неферрен мляво перевертався у роті. В боці закололо так сильно, що її переломило навпіл. Час сипався крізь пальці, тінь, що відкидав її сехет ставала все коротшою.
Немовля заворочалося в пеленах, заскиглило.
- Обіцяю Хару, матінка тебе врятує ...
Вона зашепотіла з новим запалом, добираючи в пам'яті ключ до дверей. Невідомі слова, сухі й шорсткі, точно старий папірус не були схожі на рідну мову. Знання давно втрачені для племені Татау. Навіть мова бадаві чулася інакше.
— Аменхе ... Аменх ... Анак ...
Темне й холодне повітря над головою гуло від тупоту, криків, гуркоту і брязкання зброї.
— Аменхе ...
Земля тремтіла під ногами, ніби до неї мчав табун голодних биків.
Неферрен здригнулася, притиснула дитину до грудей. Невже, вони приречені? Воїни Ханіфа не задумуючись вб'ють їх з Хару, проткнути списами, як Ерру...
Вона заплющила очі. Та знову пам'ять захопила Неферрен і забрала далеко від золотих дверей святилища.
Тепер вона стояла на помості поруч із братом, позаду височів трон батька, а під ногами — завмер її народ в очікуванні страти.
З кошмару вона потрапила в інший кошмар. Напівзотлілі спогади раптово повстали з глибин свідомості. Вирвали царівну і забрали в повний розпачу і страху день.
Коли за часів правління Скорпіона — завойовника жерці Та-Меху проголосили Ша верховним божеством, вони веліли зруйнувати храми й схопити всіх служителів інших богів.
Єретиків страчували. Чоловіків, жінок, дітей ...
Жерці нікого не пожаліли, навіть новонароджених кидали на вівтар задля слави великого Ша.
Неферрен не застала темні часи. Вона була зовсім мала, коли батька коронували. Своїм першим указом несу-біті — самопроголошений Владика Обох земель — заборонив звірства.
Єдиний її спогад з тої пори — про останню кару на головному майдані Тжену.
Старший брат часто заговорював про той страшний день, прагнучи пояснити жорстокість жерців.
Хоча то трапилося давно, та жахливі спогади досі приходять до Неферрен у кошмарах.
Біла площа залита сонячним світлом. Натовп з мовчазним докором стежить за подіями.
Служителі Ша в лляних схінті до землі, вишикувалися один проти одного. Між ними виблискує на сонці чудовий саркофаг.
Його стінки й важка кришка вкриті яскравими візерунками, лотосами, шуліками, зміями: таємними малюнками з текстів предків.
Стражники ведуть до кам'яного вівтаря молодого чоловіка.
На стегнах лише пов'язка в червоних плямах, руки зв'язані за спиною. Та він ступає величаво, наче небі-пан, — спина пряма, голова високо піднята. Мовби не на страту йде, а на трон сходить.
Він спокійний, наче Джехуті й рішучий, як Хар. Незворушний вираз його обличчя, що осяяне незримим, внутрішнім світлом. На гладенькій щоці свіжа рана, та від того краса чоловіка здається ще більш досконалою.
Неферрен спитала у годувальниці, міцно вчепившись в її холодну руку: «Цей чоловік — людина чи нетжер?»
Хісет відповіла не зразу, а коли заговорила в її тихому голосі чулося стільки печалі й каяття, що Неферрен не витримала й заплакала.
"Дивись! О, улюблена донька Двох Земель! Дивись, як станеться велике зло на очах батька богів! Най втре милостива Маат кров з обличчя невинного ..."
Служителі розвели вогонь в кам'яній чаші. Саркофаг заблищав яскравіше за жертовне полум'я.
«Він золотий. Жерці підготували його спеціально для останнього єретика », — прошепотів брат.
Аха спустився від батька й став поруч, зосереджено спостерігаючи за подіями.
Брат схилився над Неферрен ще ближче: «Його спіймали нещодавно. Знайшли, коли один з послідовників Єдиного під тортурами проговорився, де переховується ватажок. Це було останнє, що той сказав у своєму житті, — принц пхикнув. — Єретик помер від ран. Для їх жерця приготували особливу, символічну страту, інших віровідступників спалили».
Неферрен підняла на брата сповнений сліз й жаху погляд.
«Що за жорстокі речі ти говориш, брате мій?»
«Не лякайте сестру, володарю! — благала Хісет, пригорнула царівну до грудей, тихі слова і холодна посмішка принца злякали б кого завгодно — «Вона ж ще дитя».
«Моя сестра не дитя, — відказав принц. — Вона пані Тжену і майбутня цариця Об'єднаних земель! Вона мусить знати правду. Мусить розуміти все, що відбувається там внизу» — він вказав на вівтар.
«Вона дізнається, пане, в належний час».
Принц форкнув, похитав головою, а тоді обійняв Неферрен і поцілував її в потилицю.
«Пробач мені, сестра моя. Адже ти не боїшся?»
Неферрен здригнулася, але промовчала. Після її дня народження ставлення брата до неї стрімко змінилася. Аха приділяв їй все більше й більше уваги, ось що її направду лякало.
«Вони його вб'ють?» — прошепотіла царівна сухими вустами.
«Верховний жрець хоче зломити волю заколотника. Най він стане прикладом для інших, майбутніх віровідступників. Це правильне рішення.»
Неферрен не розуміла брата, їй було шкода чужинця, що має померти для втіхи непорушного кам'яного велета з головою чи то собаки, чи віслюка, чи мурахоїда — царівна не знала.
Служителі засурмили в труби, закликаючи присутніх до тиші, хоча над площею головного храму Ша й без того панувала замогильне мовчання.
Коли вперед вийшов новий верховний жрець, вартові відступили й опустили списи донизу.
Ханіф заговорив, спокійним, добре поставленим голосом, але до Неферрен долітали лише уривки фраз.
"Нікчемний смертний, стань перед віч твого повелителя, царя Та-Шема і Та-Меху, втіленням Херу, паном Двох Земель. Покайся і проси прощення за злодіяння звершенні тобою та твоїми поплічниками!».
У кожному звуці чулася палюча ненависть Ханіфа до бранця, кожне нове слово жерця — що отрута.
«Зізнайся у гріхах й проси милості у царя царів, владики Менеса Великого!»
З тими словами Ханіф махнув рукою на поміст, де в ряд розтягнулась царська сім'я.
Бранець глянув угору, проте не впав на коліна, і не почав вимолювати прощення у Менеса. Він залишився стояти, як і був: непохитний і невгамовний, як лев — Тау *, чудовий у своїй впертості.
Зустрівшись поглядом з Неферрен, єретик посміхнувся і
розпрямив плечі.
«Хто ви такі, щоб судити мене чи прощати? Нехай справи мої зважує Незримий і нескінченною милістю своєю, дарує мені прощення або справедливо покарає!»
При цих словах він подивився на Менеса, що возсідав на різьбленому троні з ебенового дерева.
Ханіф відкрив рот, а воїни, що стояли за спиною єретика — розгублено переглянулися. Оце так зухвалість!
Між городян покотився тихий гомін: «Він не боїться Менеса Великого ... Невірний не боїться гніву Ша! ..»
Подив натовпу переріс в захоплення, а тоді в схвалення.
«Як смієш ти звертатися до втілення бога так зневажливо? На коліна перед творцем твоїм, смертний!»
Обличчя Ханіф перекосилося від гніву, з куточків рота жмутами сипалася слина.
«Менес не мій творець! Ніяким чином він не причетний до мого народження і моя смерть не в його владі ».
«Як сміє він!» - Аха зашипів, очі його блищали від люті, він стиснув кулаки, весь підібрався і зіщулився, немов готувався до бійки.
Неферрен притулилася до Хісет, здавалося брат ось-ось стрибне з помосту і власноруч задушить бранця.
Ремство натовпу стало голосніше, обличчя Ханіфа побіліло, тоді вкрилося червоними плямами. А батько лишався спокійним. Здавалося, гордовиті слова заколотника його анітрохи не зачіпали.
Ріжки жерців закликали присутніх до тиші. Менес неквапно підвівся з трону, його владний голос, подібно до вод Великої річки, розтікся над головами завмерлих городян.
«Нехай великі боги обдарують своєю милістю і прощенням душу, що йде на Захід», - виголосив несу-біті безбарвним тоном.
Це були єдині слова батька, тоді він повернувся на трон. Наче нічого не сталося. Наче він щойно не прирік людину на страшну смерть…
Губи Ханіфа розтяглися в широкій посмішці. Верховний жрець помахом руки підкликав воїна з головою шакала. Той схопив бранця за плечі, повільно поклав його в золотий саркофаг. Єретик не впирався й більше нічого не сказав.
Натовп ремствував, воїни й жерці швидко закликали всіх до порядку.
Важку ляду опустили, бранця поховали живцем й Ханіф урочисто сповістив: «Радійте, діти мої! Ворог народу дев'яти луків мертвий! ».
Неферрен не знала, не розуміла, чи дійсно незнайомець звершив великий гріх, але весь той час, що жерці співали хвалебні гімни Ша — верховному божеству об'єднаних земель, а над храмом тоскно дзвеніли сістр в руках жінок, що раділи жерці, а сановники й батькові управителі, вітали й вихвалялися один одному, — вона єдина гірко оплакувала його смерть.
Хіба ж знала вона, хіба могла вона здогадуватися, що це не остання їхня зустріч з гордим єретиком.
Раптовий спалах осяяння повернув Неферрен до життя. Ось воно! Вона згадала заповітні слова!
- Пета Бабкама Луруба Анак! - вигукнула царівна так голосно, що сутінки над святилищем затремтіли.
Палкий її крик пролетів крізь пустоту, зачувши його — воїни пришвидшилися.
Скоряючись словесному наказу, схований в чорному камені механізм, прокинувся від вікового спокою. Загрюкали невидимі коліщатка, забряжчали приховані ланцюги, загуркотіли масивні кам'яні блоки.
По центру золотих дверей пішла тріщина, ті немов би розкололися, важкі стулки повільно заковзали в різні боки. З прорізу в очі царівни вдарив сліпучий промінь світла.
То був небесний вогонь, зброя богів. Неферрен притулила дитину до грудей. Та нічого не відбувалося.
Світло впало на бліде обличчя царівни, освітило глибокі рани й синці від численних ударів і побоїв.
Густі вії злиплися, шовковисте волосся звалялася від піску і сірими хвилями падало на плечі. Неферрен тремтіла все дужче.
Ув'язнення в головному храмі Ша, не минуло для Неферрен безслідно.
Найстрашнішим були внутрішні рани, невидимі для очей. Всього три удари в бік важким жрецьким посохом, — Ханіф вмів убивати так, щоб його жертва протягла ще кілька днів після тортур.
Неферрен знала, відчувала, що вмирає. Та перш ніж, здатися на милість великих предків, вона врятує сина.
Двері розсувалися занадто повільно. Отвір був ще вузький навіть для малюка, а крики і тупіт воїнів, став голосніше, заглушивши стукіт серця в грудях.
- Вона тут! ... Поріддя тут! - прохрипів незнайомий бас.
- О, Незримий, простягни свою длань над нами й захисти від зла! О, Асар, цар вічності, суддя правий й істинний Великого сонму богів, справуйся за мене на суді Маат! Ватажок Заходу, даруй мені благо, щоб я могла прибути у світі до богині Аментет! Владики Святої землі Та-Тасрет, най візьмуть мене ... й дадуть мені маєток серед Сехт-Аару, Полів Тростини, — забурмотіла Неферрен, порепані губи рухалися все швидше й швидше в останній молитві.
Стрімко, наче шуліка, царівна кинулася у прямокутник світла. Вона не боялася осліпнути, не боялася, що її спопелить це божественне світло.
Впавши на коліна, Неферрен проштовхнула сірий згорток у світлий отвір і випустила його з рук.
Плач немовляти заглушив ревіння воїнів за її спиною.
Світло прийняло принца, сповило промінням сірий згорток, наче жрець мумію царя бинтами.
- Хвала вищим ...
Неферрен випросталася, не встигла вона й зітхнути, як гострий біль пронизав груди.
Царівна хитнулася вперед, вдарилася об стулки золотих дверей.
Кров пурпуровими краплями бризнула з рани, розчиняючись в сліпучому білому сяйві.
Неферрен зависла над святилищем, в якомусь лікті від порталу, від сина, що плакав, від недосяжної волі.
Біль повільно затягував свідомість, а під серцем мовби розводили багаття.
«Виродок має померти!» — горланили Ханів аж слина бризкала з рота. Мідне обличчя жерця перекосилося від гніву.
З закутків підсвідомості виринув недоречний спогад. До болю фізичного додаючи страждання.
— Нек…
Неферрен згорбилась, тремтливі, спітнілі пальці торкнулися холодного металу.
Вона опустила погляд. Навершя хапеша, стирчало з її грудей. Меч увійшов нижче ребра по саме руків'я, проткнувши її наскрізь.
По білій сукні стрімко розповзалася густа, гаряча пляма. І кольором та була точнісінько кривавий камінь, що виблискував на її шиї.
Біль був таким гострим, що Неферрен не могла дихати. У грудях з'явилася страшна діра, вона все розросталася й жерла її органи й члени. Наче полум'я біль від серця хвилями розходився всім тілом.
"Так ось що таке смерть ..." — задихаючись, подумала царівна.
В очах її стемніло й світ провалився у пітьму.
Тіло Неферрен забилося в передсмертних конвульсіях і незабаром обм'якло. Руки безсило зіслизнули з кам'яних дверей, лишаючи на вирізьблених символах криваві сліди пальців.
Золоті стулки поволі встали на місце. Гучне клацання сповістило, що механізм зупинився.
Темрява повернулася до забороненого храму, капітелі колон вкрила густа тінь.
Воїни в шкіряних нагрудниках і схінті, що з'юрмились перед святилищем, заревли в один голос, да так, що холодне, затхле повітря затрясло, наче кисіль.
- Проклята мертва!
- Демонське кодло згинуло!
- З волі богів мир повернеться на землі Кемет, — пробасив командир, утерши зморшкувате чоло від поту.
Він зробив це. Він убив порочну, цю демонську шльондру.
Губи командира розтяглися в кривій усмішці. Він майже не вірив у свій успіх. Лише мить зволікання, — й проклята втікла б. Думати про те, що то було за світло й куди поділося демоня, йому не хотілося.
Він злобливо зіщулився й пнув царівну носком сандалі. Тендітне тіло грузько завалилася на бік, нескладною купою вдарилося об каміння, глухо, наче бурдюк з водою й кістками.
Чорне волосся віялом розсипалися по плитах, затуливши страшну рану на білій спині.
- Хай буде володар Ша задоволений мною! А ти, проклята ... - Він гмикнув і плюнув собі під ноги. - Рушай в безодню до свого чоловіка! Що б ти живцем зогнила в Дуат! Най пожере твоє серце звір Амміт!
Кинувши останній погляд на мертву царівну, він обернувся до воїнів. Вони горланили, не тямлячи себе від радощів, привітно махали ратищами й барабанили кривими мечами в мідні щити.
Ані капітан, ані решта підручних Верховного жерця Ханіфа, ще не знали, що святкувати їм лишається недовго ...
Темрява проковтнула доньку богів. Безмежна беззвучна порожнеча ринула з усіх боків, стираючи страх і біль, та всі жахливі спогади про останні години життя.
Немов би нічого поганого й хорошого з нею не відбувалося. Немов би нічого й ніколи не існувало. Немов би її ніколи не було на землі ...
Падаючи в цю нескінченну ніч, Неферрен раптом відчула тепло обіймів. Лагідні руки зловили її змучену душу.
Тихий подих пронісся над нерухомою водою неспинної чорної ріки.
«За останньою брамою теж є життя», — прошелестіло з порожнечі.
#
…
1 Дешрет — червона пустеля по обидва боки Нілу.
2 Тжену — стародавня столиця об'єднаного Нижнього й Верхнього Єгипту.
3 Апеп (Апоп) — бог Хаосу, що живе у водах підземного океану Нун.
4 Руах Кадім, Хамсин (ruaḥ qadīm (רוח קדים) — «Вітер зі Сходу», вважався Божим вітром. Сухий, гарячий, насичений пилом місцевий вітер з Півдня, що дме у країнах Північної Африки та Аравійського півострова.
5 Нут — богиня неба в стародавньому Єгипті, донька Шу і Тефнут, сестра й дружина Геба.
6 Ра (Ре) — бог сонця в стародавньому Єгипті. За п'ятої династії фараонів шанувався як верховний бог, творець світу. Його ототожнювали з Атоном та Гором. Також зустрічається поєднання богів Ра, Хепрі, Осіріса в триєдине божество.
7 Дуат (єгип. dwȝt) — Загробний світ в єгиптян. Царство богів та Світ мертвих. В ранні часи вважалося: що Дуат знаходився на небі серед зірок, на початку Середнього царства — Дуат став Підземним світом.
8 Менес — цар 1 династії, що об'єднав розрізнені єгипетські князівства у потужну державу. Перший земний правитель Стародавнього Єгипту. Суперечлива та міфологізована постать.
9 Кемет (єгипт.) —Та-Кемет, чорна земля, стародавня назва Єгипту.
10 Хевет-нетжер (єгипт.) — Домівка бога.
11 Бенбенет (єгипт.) — Первісний пагорб.
12 Нетжеру (nTr єгипт.) — боги у множині. Нетжер чи нетер так єгиптяни називали Бога.
13 Акхет, Перет і Шему із пісеньки — назва сезонів у стародавньому Єгипті.
14 Нейт — єгипетська богиня неба
15 Аха (Хор-Аха) — фараон 1 династії, вважається сином Менеса.
16 Інбу-хедж (єгипт.) — Білі стіни, спочатку резиденція царів 1династії, побудована Менесом, що згодом перетворилося на місто відоме, як Мемфіс.
17 Маат — богиня справедливості та космічного порядку.
18 Пунт і Кіш — тут сусідні з Кемет царства.
19 Несу-біті (єгипт.) — буквально «Очерету і Бджоли», так стародавні єгиптяни називали своїх володарів, згодом через плутанину з перекладами з'явилося відоме нам слово «фараон».
20 Шу — тінь, складова частина душі у віруванні єгиптян.
